|
НА ЗВЕНИГОРІ
Тут пам'ять з вічністю говорить,
І серце ловить кожну мить...
Тут забуваєш власне горе
І чуєш, як земне болить.
Колись набатом із вершини
На сполох бив тривожний дзвін
Віщав про горе України,
Скликав полян з далеких гін.
Як щирий захисник від глуму,
Гримів бентежний гнів гори,
Шаблі козацькі й щемні думи
Він на загарбників гострив.
Тут гостювало горе втрати,
Серця кривавив біль тривог,
І сяяли урочі свята
Козацьких славних перемог.
Гора прадавня, непоборна
У полинах, як в сивині,
Лишилась схожою до дзвона
З чутливим билом в глибині.
Ще й нині тут, як вірна варта,—
Дубків кремезних частокіл,
Й жалка акація — мов шляхта —
Заполонила весь поділ.
Возведена ще козаками
В туманно-синій давнині,
Гора все нижчала з віками,
Немов чекала наших днів.
І ось, уквітчана калинно,
Як пам'ять слави між дібров,
Як пісня, вічна і нетлінна,
Для нас, нащадків, дзвонить знов.
Зміцніла духом,
Стала вище,
Черкає небову блакить.
Прислухайтесь!
Не тільки в віршах,
А наяву, крізь грім і тишу
Гора дзвенить!
Гора дзвенить!
|
|
|
