|
СТАРИЙ СНІГ
Вже сонце струменить вогнем,
Вже тепловій гаї полоще,
І сміливіша день за днем
Весняний синьоокий дощик,—
А сніг лежить.
Лежить, мовчить, твердий, як лід,
Як нерухомий мерзлий панцир,
Уп'яв у схили лютий слід,
Закрив ярам широкий світ,
По глині розчепірив пальці.
Прокинувся в корінні сік,
Навкруг весна спішить до літа,
Розвісила пташиний крик,
З теплом дарує бруньки вітам,
Готується хлюпнути квітом,—
А сніг лежить.
Лежить у неба на виду
Запоною листатим травам,
Крізь льодову кору тверду
Не хоче силу молоду
Звільнити проліскам білявим.
Вже позбігали всі струмки,
Вже відчинив зелені брами
Наш травень, юний та дзвінкий,
Й не тільки хвалиться бруньками,
А й квіти розлива річками,—
А сніг лежить.
Лежить, немов отруйний змій
В глибоких тріщинах-яругах,
Сіріє жахом із імли
І, душу студячи землі,
Лежить продовженням зими,
Як тиск, як гніт, як зла наруга.
Лежить.
Затис землі шматочок,
Морозом зверху накрива.
А чи не зна, чи знать не хоче,
Що вже водою підплива...
Останнім затиском хапає,
Не помічає — рух навкруг!
Забув, що час розігріває
Його застійний мерзлий дух,
Що він — приречений іздавна,
І те, що вперто він не тане,
Не значить ще, що корінці,
Джерела, крила й пагінці
Рости й літати перестануть...
|
|
|
