|
ОДУРМАНЕНОМУ ЗЕМЛЯКОВІ
Це злочин, а не помилка чи вада —
Безвинного зі світу геть звести.
Ідуть по трупах владники до влади,
Чого ж сусіда знищить прагнув ти?
Колись в НКВД під окрик грізний
Ти здався, не пішов наперекір,
І — стукачем став, написав навмисне
На дядька Гната підлий наговір.
Невже тоді Єжову ти повірив,
Що змовник — де? в селі! — проти вождів,
Й напав на односельця хижим звіром,
Боявсь, що й він такий, як ти, нещирий,
Щоб кайдани на тебе не надів.
Невже ти жив з байдужістю заброди:
Сусідська хата, мов, нехай горить,
А в мене од вогню є загорода —
Міцний паркан заслоною стоїть.
Хіба забув: вогонь — немов хвороба,
Як спалахне в села десь на краю,
То крайня хата — лише перша спроба,
Пожар не спиниш, спалить і твою.
В своє колишнє оглянись, земляче,
Одумайся і дітям поясни:
Якщо комусь нашкодиш — сам заплачеш,
Конатимеш і ти у тім вогні.
* * *
Стогнала приречена Правда,
мертвила нас кривди отрута.
Висмоктував кров до останку творець
рукотворного зла.
А ми лиш тремтіли, безсилі рвонути
зашморгнуті пута,
Щоб звільнена радість, мов казка,
до нас у життя увійшла.
Та навіть богів покоряють лещата
всевладної смерті.
І тільки по смерті тирана знайшовсь
правдолюбець один.
Про всі таємниці Олімпу відкрився народу
відверто,
Ні Сталіна злочин не криючи,
ні власних невільних провин.
Історія ще відкарбує ціну одкровення
Хрущова.
Хоч зрадники після відлиги в не меншу нас
кинули суш.
Спалили дворушною спекою ту першу
перебудову,
В холоднім болоті застою
ховаючи страх своїх душ...
|
|
|
