|
ГІРКА ПРАВДА
ЗАРУБИНИ НА СЕРЦІ
Мені здається, батько мій не вмер
Ні до війни, ні по війні, ні вчора
І зірко поглядає ще й тепер
На мене з Колими або з Печори.
Йому вже й давній допит не пече,
Під нігтями не кровоточать голки,
Й нагайка наглядацька не січе,
Й, прикладом бите, не болить плече,
Не ріжуть душу пліток злі осколки.
Все вгамував великий лікар — час.
У бідного затихли давні болі.
Не кида він на кривдників образ,
Не сипле в рану табірної солі.
І, мов довічний
праведний суддя,
Пита й мене,
чи не тягнусь до помсти,
Чи злобу не впустив в своє життя,
Чи в думці не пригрів якусь коросту...
Живе в мені цей допит як наказ.
Я чую й нині слово його віще:
— Стань над чуттями помсти і образ.
Не зраджуй людям. Будь над злістю вище.
* * *
Так. Може, й правда, батько не помер,
А десь в заметах вирішив спочити.
Бо далі, мабуть, вже не міг терпіти,
Як збиткувавсь конвойний живодер.
З таких же зеків був той наглядач.
Лише вражав байдужістю глухою,—
Помітив, хто упав, поправив зброю,
І записав: «Іще один... Дергач...»
А білий сніг, холодний, як на гріх,
Нічого не сказав тому нахабі,
А взявся гріть... Та грів він дуже слабо
І тіло батька відігріть не встиг.
А батька дух забув про біль і страх
І в білих тих снігах,— та не в гріхах! —
Вмостився, щоб до теплих днів спочити,
І, дочекавшись сонячного літа,
Може, й піднявсь у варти на очах,
Може, й крилом махнув, як білий птах,
Може, й до нас летить опісля лиха,—
Все може буть. Надворі ж, бач, відлига.
|
|
|
