|
ВАЖКА БІОГРАФІЯ
Цього нам від нащадків не сховати.
Хоч круть, хоч верть, а так таки було.
Селяни покидали рідні хати,
І на очах пустішало село.
І мій дідусь переметнувсь до міста.
І, може, тим себе і врятував.
Затис в кулак характер гонористий,—
Так час звелів,— і він себе здолав.
Затиснув стогін і принишк безсило,
Як на морозі коник-стрибунець.
Чиї чуби тріщать — життя навчило...
Отож і зводив голос нанівець.
Мовчать — мовчав. Але сидіть не думав.
Не всидить той, хто працю полюбив.
І мав за чесний труд (немов для глуму) —
Пошани Дошку й... каземат ганьби.
Чого, навіщо викладався в праці?
П'яничку Хавруся переганяв?
А в того — заздрість.
Папірець адміністрації –
І клюнув діда «ворон» того ж дня.
І щез мій дід. Й хвали а чи огуди
Ніхто про нього так і не почув.
На те ж і «ворон».
Він' клює без суду. Права людини?
Та про це хай люди... А я мовчу.
Як дід, що був мовчун...
Мовчали всі. Як ховрашки у норах.
Тонули в нетрях страху аж до дна.
Боялись дітям слово мовить в горі,
Не те що кинуть клуночок зерна.
А дід і т а м був в'язнем працьовитим.
Переступив образ болючу грань.
Рубав граніт і ждав несамовито
Далекий фініш всіх поневірянь.
А тут — війна. Раптова і трагічна.
В жалобі дні і цифри наших втрат.
Щоб скоротити строк багаторічний,
Пішов на фронт дідусь мій, у штрафбат.
Він вирішив: коли з важким гранітом
Продовжувать отак страшні роки,
То краще враз
чи кров свою пролити,
Чи — на той світ, у Лету, на віки.
А батальйон штрафний — це не контора,
Де смирних рахівниць легенький стук.
Це — пекло, це — страшне вогненне море,
Наповнене страждань і смертних мук.
І через пекло — ні човна, ні кладки.
А дід пішов у той вогонь і дим...
Ніхто із штрафників не мав і гадки,
Що можна залишитися живим.
І дива, як завжди, таки й не сталось.
Не повернувся із штрафбату дід...
А вже пізніш, посмертно, з'ясувалось
Іще через десяток довгих літ,
Що дід не винен, відбував даремно.
Удруге вирок зовсім іншим був.
Нові вітри прогнали хмари темні,
І ту наругу, й «ворона», й журбу.
Навіщо, скажуть, згадувать колишнє?
Було — пройшло. Як снігом замело...
Аби ж то так.
Аби ж то слово втішне
Приносило до наших душ тепло...
|
|
|
