|
ПАВУКИ НА ПОРТРЕТІ
У хаті довго стелю не білили,
І стіни занехаяли, й кутки,
До того всі кімнати запустили,
Що скоро завелись там павуки.
Обплутали гидкі комахи штори.
А потім, заповзаючи вперед,
Все далі й далі потяглись угору,
Проникли за господарів портрет.
І возгордились: загнуздали ж бога!
І посміліли, кинулись навкруг:
Мовляв, одна з хазяїном дорога,
І сам Всевишній — відтепер їх друг.
А той і справді бачив чорні тіні,
Дивився на повзучих і мовчав.
Вони ж липке снували павутиння,
І купу орденів укрили тлінню,
Й сміливо всілись в нього на плечах.
Отак допнулись лиходії вгору
І разом з ним зовуть усіх вперед.
Вдоволені, забули на ту пору,
Він — не господар, а лише портрет.
* * *
Коли сипне осінній листопад
І передзим'я гляне в очі льодом,
Ми згадуєм своє життя, як сад
Від квітування до важкого плоду...
З нас кожен садить сад життєвий свій.
Його ми зберігаєм від морозів,
Й поллєм, коли ударить суховій,
Й підв'яжемо, коли зламають грози.
Ми робим все. Та все ж невічний сад.
І хто про це в житті на забуває —
Не жде, коли наступить листопад,
А в раннім квітні саджанці плекає.
|
|
|
