|
А ЛИСТ ЛЕТИТЬ...
Ласкаві й грізні, ніжні і суворі,
Крізь сніг і зливу, крізь туман густий,
Смішні й сумні, із радістю і горем,
Як голуби,
летять в світи листи...
І з ними, крізь запони зла і страху,
Снігами битий, палений в грозі,
Приборканець вождевого ГУЛАГу,
Трикутничок летить ще з тих часів.
Болючий хрип напівзітертих літер...
Як українських він досяг широт?
Чи зжалівся старий сибірський вітер,
Забрав його із арештантських рот?
Літав над Україною трикутник,
Долаючи зневіру чорних літ,
І не знаходив шлях на рідний рудник
Після тайги сибірської й боліт.
Він прагнув, щоб гірке родинне щастя
Словами батька вістку подало,
Щоб діткам і дружині в злій напасті
Хоч трішечки од серця одлягло...
Немов пір'їна, лине лист-трикутник
І молиться, щоб не було невдач,
Щоби не зрадив десь лихий попутник
Та щоб не стрівся цензор-наглядач.
І, може, попаде в свою домівку,
Й озвуться до дітей,— таке бува,—
Слова, яких не ждали вже й довіку,
Ті довгождані батькові слова...
За злочини свої — в спокуті давнє.
І Правда вже розборкана шумить.
Нема лише того листа з літання,
Хоч знаю, що писалось те вітання
І десь летить, і десь таки летить...
* * *
Село дитинства. Витоки життя.
Із серця сльози тиха згадка тисне.
І школа-кобза, й рідна мова-пісня...
І раптом — сум, гнітючі почуття.
Жадана зустріч ниє довгим болем,
Й спада, зника натхненна повінь сил.
І непривітні, інші звуки школи.
І почужілі вулиця й тополі.
Й на рідних стріхах — перелітний пил.
Дзюрчить, мов скиглить, звуків джерело.
Де ж пісня життєдайної криниці?
Звідкіль напалась хижа пропасниця?
Коли захрипло ти, моє село?
Коли ж це сталось?
Із яких це пір
Змінили струни нашій милій кобзі?
Чи є в злочинців-диригентів розум?
Це помилка чи моди грізний вир?
Чи, рідна кобзо, ти без рідних струн?
Минувшина до хрипоти волає,
Образа, наче шабля, серце крає,
А кобза на нерідних струнах грає,
Немов гризота стогне в сотнях лун.
А той, хто кобзі струни рвав, ще й судить:
— Та не зійшовсь на кобзі клином світ!..
Так. Світ ще є. І ми ще прагнем жить.
Але пісень у нас своїх не буде.
* * *
Як струмочок крізь спеку й задуху,
Рідна школа нам радість несла,
Додавала в житті сили духу,
Може, й розуму додала.
Пахла м'ятою мамина мова.
Нею серце і я збагатив.
Розквітав у душі калинове
Український розлогий мотив.
Чом же нині ти, школо, в осмуті?
Не цвіте неповторна краса,
Потьмянів мій струмок в каламуті,
Не блищить, як бувало, роса.
Звідки раптом на нього напала
Бездуховної моди біда?
Ні, води в ньому менше не стало,
Та інакше вона заспівала —
Наче штучною стала вода.
Є трагедії в світі і в серці.
Та такої іще не було:
Аж не віриться — рідне джерельце
Раптом воду не ту принесло...
|
|
|
