|
СПОКУТА
Вже скільки літ при згадці про колишнє
Болить мені мій непростимий гріх:
Чого ховав свою синівську ніжність?
Чого відкритись матері не зміг?
Для рідної я був скупим на ласку.
Соромився. Таке у нас бува:
Суворість напускаєм, наче маску,
Затискуючи лагідні слова.
Для інших в мене слів було немало,
Я з друзями люб'язно гомонів.
Лише для мами слів не вистачало.
Вона ж їх, певно, більше всіх чекала,
Моїх душевних найщиріших слів.
Тепер, коли вже шлях відміряв дальній
Й мене самого жде осіння мла,—
Пізнав я, скільки у своїм стражданні
Вона душевних ран перенесла.
Отак про почуття свої глибокі
Я й на прощання їй сказать не встиг,
І ось тепер болить мені мій докір,
Несу життям свій непростимий гріх.
Це добре — бути стриманим у слові
(В базік—дарма шукати глибини),
Та матерям освідчитись в любові
Не забувайте з юності, сини.
|
|
|
