|
Гудуть в степах
Рвучкі мої вітри —
Вихри донецькі, й леготи, й бурани;
Несуть дощі з-за Білої гори
Бальзам на степові глибокі рани.
Степи! Степи!
Пустіть з своїх воріт
Бувальщину й легенди незліченні
Про рух племен,
Про кочовий їх слід,
Про їх життя і про бої шалені.
Широкі,
вільні,
грізні
й мовчазні,
Ви — праці й битв мого народу свідки.
Ревли вали,
ворожі, навісні, Товкло нас лихо
й грози вогняні,
Усе було,— та тільки ви одні
У спомині моїм —
весняна квітка...
Ваш клич,
ваш спів,
ваш дух в душі несу,
Із вами в світ іду,
як в сиву пам'ять,
Вбираю поколінь жагу й красу
І, як ріка, наповнююся вами.
В собі вчуваю ваш буремний шал,
Збираю сонця вашого накрапи
Й здіймаю голос проти всіх навал,
Як спів,
як грім,
як справедливий прапор. ...
Ідуть віки. Гудуть мої степи,
Здіймаються над світом Вище кручі,
Над згарищем колишньої доби
Встають, як вої, З докором болючим.
Здіймаються і наслухають знов
Країв сумних чорнобильське зітхання
Й останні зеленинки із дібров
Несуть у наймирніші сподівання.
Мій степ... Він пам'ять гострим терням коле,
Хурделить кушпелою із-під ніг,
І б'є камінням,
мов колишнім болем,
І ляскає громами, як батіг.
Але не плаче він слізьми-дощами,
В жалобі власну гордість не схиля,
Обпалює і спеками, й вітрами
І кличе, мов свята моя земля...
* * *
Земля... Звідколи ти мені Вітчизна?
Ще з того часу, як існує світ?
Од пращурів ще, мабуть, із дідизни,
Знуртованої тупотом копит?
Ще не було слов'янського Дажбога.
Були степи, й річки, і небовид.
Пилюкою цвіли шляхи-дороги,
Й зростав кочівників бродячий рід.
Брели літа, як перші скіфські коні.
Життя в степах скрипіло, як вози.
І скіфські діти вражої погоні
Лякались, може, більше, ніж грози.
Й тулилися до старших, бородатих —
Шукали собі захисту малі
І пізнавали вірність мами й тата
Й незрадність материнської землі.
І може, саме там, на дальніх трактах,
В борні супроти ворога й знегод
Мужнів і гартувався наш характер,
Від скіфів починався мій народ...
|
|
|
