|
І ЧЕСТЬ, І СУД...
Пустіть мене до мене...
В. Стус
Шаліє час. Б'є гуркотом подій.
Мов заколотник, проростає гнівом.
Коли ж розквітне крізь довкілля сиве
Клечання розтривожених надій?
ВпромІнене у дійсність, як зоря,
Упряжене в життя, немов у збруї,
Знервоване, моє аж стогне «я»:
Чи до свободи врешті домандрую?
Уярмлений в подій глибинну суть,
Я до чепіг, немов орач, прикутий.
У в оранці — мої і честь, і суд
Правдиво-ніжні і любовно-люті.
В довкілля до людей спішить жадання,
Та ніколи про це й сказать чеканню...
Наморена, уже й тремтить рука —
Життя ж мене до мене не пуска...
|
|
|
