|
БІЛЬ
Було, малим поранюсь, і нестерпний
Пекучий біль тремтливе серце рве,
То мати утішала словом теплим:
-— Не бійся, до весілля заживе!
І я смілішав. І долав знегоди.
І ще тоді, лиш розпочавши путь,
Пізнав, що болі зразу не проходять,
А довго, наче кігтями, шкребуть.
З літами відгуло моє й весілля.
Та коли знову лихо горьове
Черкало раптом, я знаходив сили
Сказати: «До весілля заживе!»
Але надій не покладав на казку,
Я прагнув сам собі зміцнити дух —
Робив тугіше рані перев'язку,
Щоб тоскний біль в душі скоріш ущух.
І далі йтиму через всі пороги.
А біль, що душу на частини рве,
Він до весілля,—хай там до якого,
До срібного або до золотого,—
А все ж таки, я вірю, заживе.
|
|
|
