|
ЗГАДАЛОСЬ...
Згадалось, як буря хитала й товкла
Слабку найбіднІшу хатину села,
Як мати боялась біди за вікном,
Вкривала всіх діток, як чайка крилом,
Гніздо захищала з останніх зусиль,
Тривожилась: — Клаво! Володю! Василь!..
У дядька Антона причілок стояв.
А наш від негоди зненацька упав.
У вікнах сусідів достатки сміялись,
А наші маленькі — сльозами вмивались.
Чогось люта буря бездушно товкла
Лиш хату вдовину з усього села...
А ми, мов пташата, тремтіли без сил,
І кожен з нас їсти у мами просив.
Голодні й холодні, а все ж виростали,
Незчулись, коли і дорослими стали.
На фронт — Володимир, на шахту — Василь,
І Клава — між люди, як чайка між хвиль.
Володька загинув. Став дідом Василь.
По мамі І Клаві затих уже біль.
А от пригадалось, як буря товкла
Хатину вдови у яру край села...
|
|
|
