|
ЗЕМЛІ
Скільки людям ти добра носила,
Радості, наснаги і тепла.
Ти, як мати, всі надії й сили
Для людського щастя віддала.
А наш куций і невдячний розум
Завдає для тебе гіркоти...
І пливуть твої річки, як сльози,
Й скаржаться просолені грунти.
Ми ж тобі даруєм у віддяку
За любов, за все добро для нас –
Дим, багно, радіаційну мряку
Й обіцянки із красивих фраз.
Знаю, прийде ще тяжка спокута..
Як же можна знищувать себе?!
Хиляться дерева від отрути,
І тьмяніє небо голубе...
* * *
Люди радять: не згорай у давнім,
Хоч навпомац, а вперед іди,
Зупинися в тужному риданні,
У веселий світ додай ходи.
Пробував. Хотів, щоб не горіти...
Що ще треба — од людей незгірш,
Дещо маю: є онуки й діти,
І в коморі не порожній ківш.
Та не в статках радощі поета —
Кривда болем серце роздира.
Давній жах із радіо й газети,
Наче слідчий, в совість зазира...
Нині правда, наче свіжий вітер,
Розвіва вождеву славу в прах.
Де він взявся, наш колишній лідер,
Всьому людству на біду і страх.
Як могли проґавити це горе:
Вождь, безпомилковий, як Антей,
У запрограмованій покорі,
Як мурашок, знищував людей...
Час, провидець мудрий і могучий,
Нині всім довів його гріхи:
Горе настигає неминуче,
Хто по трупах прагнув у боги.
|
|
|
