|
ГІРКІ СОНЕТИ
Не дружать влада й ніжні почуття.
Як І любов не вірить після зради.
А я все вірив, як мале дитя,
Що грози й сонце можна поєднати.
І довго ще розпізнавав життя,
В незнищеність добра я вірив свято,
Не думав навіть, що моє ж буття
Дитячу мрію може поламати.
Лише пізніш дійшло: моя посада
Найкращим почуттям моїм лиш вадить.
Шаную трударів, спілкуюсь щиро,
Чи й дружба нам засяє, як свіча,—
Мені ж колишніх років недовіра
Або й німа підозра одвіча...
* * *
За все колишня кривда одвіча,
Мов крука тінь над нами й нині лине.
І враз її не скинеш із плеча,
Як не кричи всім: «Та хіба ж я винен?!»
Фальшива єдність. Мовчазна покора.
Інстинкт отари. Так таки було.
Без слів, як віл, тягни ярмо до змори.
Й тягли, й терпіли. Й місто, і село.
І від сваволі владників, в терпінні
Гіркого страху проросло коріння.
Коли ж в колимських далях, у снігах
Заголосили без імен могили,
Немов бацила, розповзався страх,
Ламались душі і хиріли сили.
|
|
|
