|
РОЗП'ЯТТЯ ЛЮБОВІ
Так, слово завітне—мов круг рятівний.,
Не плавай далеко, слово!
Душа наша — завше у битвах війни
Безумного зла і любові.
Й боїться, і рветься у даль голубу,
Й кигиче, як чайка в безсиллі,
І носить братання крізь ту ворожбу,
І круга шукає на хвилях.
В жорстокім двобої хвали і наруг,
Подібному до бенкету,
Примхлива фортуно, подай йому круг—
Врятуй в буреграї поета!
* * *
Воно з тобою ще з дитинства лине,
І ти його з літами ставиш в ряд,
Й відкинуть геть це почуття глибинне —
Це все одно, що брату зрадить брат.
Засліплене? від гніву покоління:
«Брат брата продає?! То ж рідна кров!
Невже так просто обернулось тлінню
Те, що було основою основ?..»
Тобі іще в дитинстві на світанні
Зі словом батька, з мами молоком
У гени улилось людське братання
Й відкрило щастя суть — життя гуртом.
І рушив ти дорогами Людини.
О, якби ними ти весь вік ішов
Й носив завжди всі почуття дитинні —
І дружбу, і братерство, і любові
* * *
Запізнілим чорнобильським жахом Безнадія у
душу вповзла
Й загніздилась у віри під дахом Чорним вороном
лютого зла.
Геть розвій на вітрах безнадію,
Чорне зло зі шляхів віджени,
Пересій бездіяльну замрію Світлоносним зерном
вогняним.
Хай те зерно зажуру попалить
І в очах, і в душі, І в думках,
Щоб залишилась чистою пам'ять
І ніавіки розвіявся страх...
* * *
Гуде над нами віку лютий плин,
Останки доль збира в одну недолю.
А був же в батька у дитинстві син
Й тепер ще є — не син, а згусток болю.
Сховав би очі, так нема очей,
Скипів би серцем, так воно ж негоже. Державний кусень
хліба не пече —
Печуть вогнем оті синівські гроші...
Подачки сина... Наче власний ніж.
Ромірені уколи щодекади,
Перекази все глибше і гостріш
Штрикають в пам'ять, в горе міокарду..
* * *
На біль, на політ, на турботи багате,
Гойдає тобою життя твоє — буря,
Все клопіт і клопіт — збарилося свято,
Коли усміхається небо похмуре.
Внизу—глибина, а на березі—кручі,
Довкола — думок нестихаюча битва.
Де ж слово жаданне, мій круг порятунчий,
Моєї релігії світла молитва?..
* * *
Ви скажете: на жаль, таке бува —
Не хоче стрітись навіть брат із братом.
Хтось усміхнеться на такі слова:
Мовляв, та це дрібна для світу втрата.
Так, помаліла давня суть віків,
Зника при нашім темпі все без сліду,—
Тепер ми забуваємо й батьків,
Не те що брата чи свого сусіда.
* * *
А ви ж були, були, були ще вчора.
А де мені шукати вас сьогодні?
Надія й радість наша, наше горе —
Багаті й бідні, гнані і голодні...
І саджанці, і корінці у глині.
Це все було, розпочиналось вами.
І сад хитає вітами, невинний,
Посаджений ще вашими руками.
А хтось тепер — претензії до саду...
Нестриманий, заніс уже й сокиру.
Летять вітри — й ні ладу, ні розладу.
Роздвоєння — ані війни, ні миру...
|
|
|
