|
ПОРУБАНІ САДИ
Стовбури падали трупами.
Листя благало води.
Болем і горем порубані,
Тихо вмирали сади.
Злочином тхне від сановників
Давніх страшних лихоліть —
Втримать сумну економіку
Слізьми вишневих віть.
Садом нашестя з сокирою
Грало за кроком крок,
Вищому владнику міряло
З яблунь полеглих вінок.
Та, як з горючих споминів,
З пнів, крізь ганьбу і біль,
В небо, вітрами наповнене,
Прагнули віти пагіль.
Чуєш! Снагою рожевою
Квіти бринять в яснині.
Правда хлюпнула душевного
Світла в недавні дні...
* * *
Колись в колгосп, у вир сільських турбот,
Ми з міста прибули читати вірші.
Нас стрів черговий: «В полі весь народ,
Гайда туди! Так буде найвірніше».
А там, поглянув агроном на нас,
Затим — на лан, де люди працювали,
Й сказав тривожно: «Вірші?.. Ой, не час...
Ви бачите, яка біда напала.
Щодня як із відра все ллють дощі.
Сьогодні лише випала година.
От ми усі, до жодної душі,
На цій люцерні. Заготівля сіна...»
Тоді і ми взялися за граблі.
Які там вірші! Люди ж не на святі.
Й допомогли пахучий дар землі
Гребти в валки і в скирти поскладати.
А потім вдруге, вже у курені,
Як злива з неба вдарила щосили,
Коли рвонули грозові вогні,
Ми слово агронома оцінили...
* * *
Поет — немов дрібна зернина,
Нема її тихіш, миліш.
А доля в теплий грунт закине —
І проростає пагін-вірш...
Поет — заряд із динаміту.
Чим більш в небої — тим сильніш.
І як натиснуть — то з-під гніту
Ураз гримить, як вибух, вірш.
Поет — і найніжніша ласка,
І найлютіший в світі гнів.
Душа в нім — з дійсності
І казки,
А вірші — з болю, а не з слів.
* * *
Весною розбуджене, вруниться давнє бажання
Найменші краплиночки туги з душі
повихлюпувать,
Розвіяти з вітром печалі хмарини останні
І висвітлить тіні нудьги
із гризотами глупими.
А потім з веснянок, як радість, ласкаво-квітчастих,
З душею, як небо, від домішок горя очищеною,
Напитись хоч раз у житті весновольного щастя,
Щоб віру не втратить у Правду,
в Красу,
у Незнишеність
* * *
Насилля — не вічне, відомо давно.
І дух не затиснуть в лещата.
Та потяг до влади живе все одно.
Як хочеться всім панувати!
Звідкіль ця жага, невтолимість бажань?
Природа чи витвір людства?
П'янке самолюбство в бенкетах повстань
Веде до біди самогубства.
Історія нам озивалась в світах
І карбами вчила твердими...
А владники прагнуть у нас на очах
Туди все — в пани й нелюдими...
|
|
|
