|
ВЕРХОЛАЗ
Серед різних занять уявив я себе верхолазом.
Тільки виліз на щоглу — а тут грозобої,
шторми.
Мов того і чекали —
напались на мене відразу,
Почало й залізяччя погрозами люто гриміть.
Опускатися — важко.
Не легше й чекати в бурані.
Про раптові вітри верхолазові думати слід.
Я за щоглу держусь, проклинаючи метеодані.
Ланцюгом запобіжним чіпляюсь за громовідвід.
А стихія — шаліє.
Лупасить кресалом об кремінь.
Я — напружений весь.
Ні, непросто дається узвиш.
Запобіжний є в мене міцний,
перевірений ремінь,
Та не радість і він,
бо приковує там, де сидиш...
А навколо — на дощ —
ластів'їні верткі крилозмахи.
Мою мрію той грай за собою ще вище повів.
Я дивлюсь, і радію,
й по-доброму заздрю я птахам —
Є в них крила і небо
й запобіжних нема ланцюгів...
* * *
В край один припрошує
шлях, немов картиночка,
В інший бік прослалася
та й вузька стежиночка.
Перший — чистий, втоптаний,
аж блищить асфа'льтами,
Друга — заколючена,
з пнями корчуватими.
Першим — легко мчатися,
сам колеса рухає,
Пішки ледь протиснешся
стежечкою другою.
Та не хочу швидкості
я безперешкодної,
Хочу пущ незвіданих,
кроку первородного.
Хочу йти стежиною
з власними тривогами,
А не мчать готовою
рівною дорогою.
Хай своя — важка, гірка,
кров'ю, потом кроплена,
Не чужа — дзвінка, легка,
не чужа — утоптана...
|
|
|
