|
БУВ ЧАС ТАКИЙ...
Вважали мудрим, боголиким
Його колись старі й малі.
Я пам'ятаю схвальні крики:
— Спасибі Вам, наш вождь великий,
Що Ви живете на землі!
Вітав і він, простий робочий,
Свого любимого вождя.
Не знав, що Сталін, «мудрий зодчий»,
Братерство на словах пророчив,
На ділі ж — нівечив життя.
Схилились клени, мов каліки.
Вмира маленький чоловік,
Якому «мудрий та великий»
Зламав, скосив, як хворостину,
Й без того коротенький вік.
Затисла трударя неправда,
Страшна, кігтиста, наче звір.
Звільнитись дядько був би радий,
Та як! Не міг він дати раду,
Щоб змить фальшивий поговір.
Отак без стогону, без спірки
Пройшов сибірський смертограй...
Коли ж прийшов — мов чорна мірка,
Повисла злої долі зірка:
«Народу ворог» — як нагай.
Пізніше визнали — не винний.
Від серця наче й відлягло,
Та збоку підлий шепіт линув.
«Простили, бач,— сичав зміїно,—
Та, мабуть, щось таки ж було...»
А він, простий собі й наївний,
Другому вдячний був вождю,
Що випустив під небо вільне
Хоч хворим, битим, та спокійним
За дальшу зморену ходу.
Так жив і мучився. Й не лаяв
«Великого». Був час такий.
— Не міг він,— каже,— й миті гаять,
От і лягали від нагаїв
Підряд усі — й чужий, і свій...
Тихенько дожидав і танув.
Іще тихіш зі світу зник...
Отак, затискуючи рану,
«Спасибі Вам, наш вождь»,— востаннє
Сказав іще раз чоловік.
|
|
|
