|
СИВА ПАМ'ЯТЬ ЗЕМЛІ
Вже відтанула правда, ясна,
наче тундра засніжена,
Все, здається, гаразд.
Снить весняним розвоєм тайга.
Тільки ж зболені душі тривожаться
в Києві й Ніжині.
І по-горьківськи гірко зітхає
поволзка нудьга,
Символ давнього злочину, пам'ятник горю
відкрито.
В ньому роки сваволі суцвіттями гніву
горять.
Підвелись, наче сосни після
тунгуського метеорита,
І в зеленій жалобі, як свічі,
шикуються в ряд...
Когось сумнів спинив: «Може,
зводити пам'ятник рано?..»
Когось острах пригнув
до зарослих лишайником стріх:
«Чого списи ламать?
У житті нашім різні є грані. Є гірке і солодке.
Є праведні вчинки і гріх...»
Та озвалась Історія:
«Тут наших істин граніти.
То сіяє не шпиль, то —
мільйони загублених душ.
Хай сучасність виносить
свій докір несамовитий
Й щирим променем гласність про злочини
світить довкруж...»
А байдужість своєї:
«А може, про злочин не треба?
Хай ім'я те завжди надихає у вічний політ.
Беззаконня забудем,
здіймем пам'ятник слави у небо.
А свідоцтва терору возводити зовсім
не слід?..»
І тоді з-під землі, наче болю
незнищений докір,
Всіх кісток незітлілих озвавсь
барабанний дріб:
«Ми під музику кривди загублені катом
жорстоким!
Ми навік проклинаєм тирана кривавих
тих діб!..»
І не втримався Пам'ятник,
символ горя й страшної неслави:
«Щоби ран не було,
треба ката позбавить ножа.
Я в майбутнім стоятиму,
буду для горя заставою
І для кривдників лютих здіймусь,
як остання межа...»
Срібен місяць, як меч,
все промінням правдивим засіяв,
Наче дух рятівний всім
невинно загиблим колись.
Й сива пам'ять землі
справедливіє й знов весняніє.
І, як вірний зброяр,
щиру правду підносить увись...
|
|
|
