|
З ЛЕЩАТ СТРАХУ—НА ШЛЯХ ДО ХРАМУ
Біль пронизував серце: наче ж Двадцятий з'їзд справедливо засудив ту давню напасть, чесно повідав світові про сталінські злочини і ми неначе й взялися сміливо розправлятися з тоталітаризмом, та згодом те зрушення, той весняний повів правди почав стихати, охолоджуватись. І так аж до повторних заморозків, а потім і до морозів застійних.
Перший подив змінювався осудом: та що ж воно діється? Невже відступ? Невже «Ура-ура!» знову вестиме нас колишніми розбитими дорогами життя? Розум замовкав, знічений. Лиш серце не стихало, плакало. І, омите сльозою, бентежилось і бралося жалітись. І сподівалося. Без роздумів, без розрахунку, без практичної мети, а так, як уміло, викладало почуття, карбувало в собі, а потім переносило на папір свої болі, свої тривоги, незбагненність цього білого світу. І не думало, кому його жалі потрібні, перед ким воно сповідається, навіщо оте його карбування.
Тепер є термін такій роботі: писати «до шухляди». Моє серце, затиснене з усіх боків, виховане мовчанням і навчене уроками страху, як єдиний порятунок сприймало лише діалог свій з думкою моєю ж і спішило вилити болі, поділитись всіма знегодами, бідою і горем своїм з білим папером. А що можна було ще вчинити, куди звернутись, хто насмілився б розважити, розвіяти пекучі тривоги в суцільній безмовності і низькопоклонстві?
Про Олександра Солженіцина після «Одного дня Івана Денисовича» в моїй глухій провінції нічого не було чутно, і, завдяки послужливим пропагандистам сусловського рожевого вмиротворення, письменника-правдолюба так заплямували, що глухим провінційним райкомам нічого не залишалось, крім глупого однобічного осудження інакомислячого «втікача» за кордон. Ніхто з нас не знав правди і про чесну боротьбу Василя Стуса, Андрія Сахарова та ще багатьох інших сміливців. А чого ж не рвонути було самому, як той Данко, серце з грудей? Щоб людям світліше стало. Так і чинив, як міг: не мовчало серце, палало. І спалювало себе, і відблиски того вогню лягали на папір.
Так з'явились вірші про мого замученого сталінськими посіпаками батька. Інколи стан моєї душі так близько сходиться з батьковою, що я готовий повірити в переселення душі, реінкарнацію. В своїх думках про муки батька в таборах ГУЛАГу я вже й сам фізично відчував ті муки. Його образ мене супроводжує в житті ще з того трагічного 1938 року: батька я бачу завжди поруч, і завжди чогось суворим, з гострим поглядом сірих очей. Він слідкує за мною, не дає, забороняє вчинити будь-яке збочення від людських звичаїв. В своїй відповідальності жити на цьому світі я підзвітний перш за все йому як живому. І на пораду йду до нього. Та, на жаль, не завжди вказує батько, куди і якою дорогою йти. І треба вчитись самому рішення приймати. Бо життя важке і люди навколо дуже різні. Є лицарі України, які чесно виступають з «Заявою совісті» проти диктату і бюрократії. А є такі, що, прочитавши ту заяву письменників, аж сичать: «Розстрілять таких!..» Є люди, які не жаліють власного життя, йдуть в саму пащу чорнобильського вогню, а є — які лише на четвертому році дозволили оголосити дані про радіаційне забруднення після катастрофи...
Моє слово про тих і других. Воно народжувалось в поступі до здійснення найсвітлішої мрії, собору і свята мого духу. А для цього потрібно вивчати світ, а значить, і самих себе, і постійно пам'ятати, що крізь війни і екологічні катастрофи, через сталінщину і єжовщину, з-під гострих кігтів страху і рабства в пошуках і наполегливій праці навчаємося, самовдосконалюємося і виходимо на шлях до Храму.
ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ
|
