Василь Дергач

ТАЇНА КВІТУ

інтимна лірика


Видавництво
м. Черкаси, 2006р.






До читачів



Прийміть мою маленьку книжку.

Тут кілька квіточок всього,

Але у кожній є хоч трішки

Емоцій серденька мого.

 

Ходив широким білим світом,

Збирав нектар думок і слів.

І ось барвистим ніжним квітом

Пучечок зібраний розцвів.

 

Вдихніть від пелюсток духмяних

Мелодій зоряних моїх.

Хай і до вас озвуться ранні

Весняні ваші солов’ї.



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Калинові весни



* * *

Квітли вишень віночки вітальні.

Усміхались півні в рушниках.

Я тебе у неділю клечальну

Сам виводив на килим вінчальний

І носив на крилатих думках.

 

Одцвіли у садочку всі вишні.

Лист кленовий на землю ліг.

Як багато крутих, невтішних

Ми відміряли разом доріг.

 

Вже схилились безлисті клени.

Стали вишні під осінь не ті.

Тільки я все такий же натхненний,

Бо ти так і лишилась для мене

Нареченою в білій фаті.


* * * Ти – як ліхтарик Божий в моїм серці З проміннячком святої яснини. Снаги і світла сонячним відерцем Постійно наливаєш ти мені. Молюсь і я всім Ангелам довкола, Щоб і моє одвітнеє тепло Для тебе не маліло й не хололо, Й цілющим для заспраглої було. Може, тому й привітна наша хата, І скруту їй вдається подолати, І не страшні вітри їй і сніги, Що твій ліхтарик нам у пітьмі світить, А моя спрага грає теплим квітом, І додається у житті снаги. * * * В одно сплітаю пісню й щире слово, Я їх в житті для тебе віднайшов. Пряду жадану ниточку шовкову, Як ніжну зав’язь на святу любов. І як би не різнились долі наші, Долатиму між нами я межу, – На твоє серце ту магічну пряжу Накину й до свойого прив’яжу. Ласкава і до щастя не байдужа, Та ниточка з надій і щирих слів, Я вірю, возз’єднає наші душі Міцніше від сталевих ланцюгів. Сплітаю щиру пряжу з пісні й слова, Які ж житті для тебе віднайшов. Нехай постійно ниточка шовкова Єднає нас в одну святу любов. * * * Красу ховати – то великий гріх, – Вона ж нас надиха, як сонцеграєм. Скажіть, чи щастя додає утіх, Коли про те нічого ми не знаєм? Подобу між трояндою й тобою Давно помітив піднебесний світ, – І ти й вона наділені красою, Яка і надихає і болить. Радію я подобі. Лиш різниця Нагадує, що в кожної своє: Одна з вас квітом згідна поділиться, А інша – і поглянуть не дає. Хіба ж троянда може буть кохана, Коли цвіте і одцвіта незнана? * * * Підпалю твою душу словом І байдужість в тобі розтоплю. Тобі пісню посію чудову І своєю жагою поллю. І зігрію в холоднім тумані, Приберу всі запони густі Й хвилюватимусь від чекання: Що готуєш для мене ти? Без гарячого спалаху в серці Не звучать найщиріші пісні... Чи від тебе почуть доведеться Те сподіване слово мені? * * * Скажи мені, хіба ж ти проти, коли покличе мить свята, перебороть дівочу цноту і не ховать свої уста. За покликом єства ще зрану здійнять завісу заборон і поцілунком полум’яним комусь розтурбувати сон. І хтось від радості проснеться, і на твій поклик одізветься і зробить перший спраглий рух. І щастя у серцях розквітне і знову майже непомітно засяє сонечком навкруг. * * * Чи в себе ти закохана без меж, – Моєї не приймаєш навіть мрії. Іду в самотність, плину в безнадію, Як у ріку життя без узбереж. А із хмарин стурбованого світу, Як з райдужного видива дощин, Летять до мене не теплини літа, А холодок мережаних сніжин. Із тих сніжинок вже зросли й замети. Глибокі. Як ти підеш напряму? І все ж у мріях я готов до злету, Готую пісні радісній сурму. Розтопить всіх відмов твої сніги Мій поклик із гарячої снаги. * * * Я нагадаю давнє, не нове, розказане ще, може, й до Шекспіра, – до квітки квітку почуття зове, коли є відгук їй такий же щирий. А ти мовчиш, хоча проходить час. І спокій мій зітхає знову важко, неначе взявся згадкою за нас зігріти всі тюльпани і ромашки. Чи можна нам про щастя забувать і ятрити серцям квітучим рани?.. Нехай хоч спомин буде зігрівать солодких квітів магію весняну. * * * Є серце і в тюльпана. Він пита, чому ромашка челюстям закрилась. Вже й паморозь вкриває нам літа, а в неї все дівоча ще несмілість. Ввійди в жагу тюльпана, в його цвіт, вквітчайся в його роздуми невтішні – і наш букет іще здивує світ сучасним почуттям, а не колишнім. Гарячі квіти – дар святих небес. Вони любові наші охоронці. Ради любові і Христос воскрес, Ради любові людям світить сонце. * * * Ти – як сонце, ласкаве, уроче, Над моїм рознуртованим днем. Ти стрічаєш завжди і хочеш Від турбот врятувати мене. Вдячний я за твоє намагання. Але, вибач, ти – як дитя, Без щоденного хвилювання – Хіба ж то життя? * * * І квіти в’януть, сповнені журби, і день у хмарах, і сумує свято... Невже не шкода радощів тобі, невже не плаче в серці твоїм втрата? Спливає час. Пірнає у глибінь... Єднається до втраченого щастя. Блищать пелюсток сльози голубі, стікають в душу дощиком крапчастим. А де ж палке медових вуст злиття. де рук і ніг обійми теплодайні ... Ти кинешся, – а вже пройшло життя, в магічних квітках – вже й нектар останній. * * * Коли ж прилине мрійна воля, бажань щоб не ховали ми, щоб далі не з гіркої солі стежки нам вимостила доля й ми стали вільними людьми? Он і ромашка пити мріє з тюльпана радості нектар й від тої мрії тихо мліє, як і мої святі надії, що серце кидають в пожар й примножують ласкавий чар. Ромашка Чому ховаємось від думки, що прагнемо в солодкі муки й завжди бажаємо тебе. Я тану весь у ніжних звуках і подаю ласкаву руку до тебе, диво голубе. Торкнутися твоїх листочків, з легких пелюсточків-шматочків попить цілющої роси, перенести й вітри і грози й заснути у духмяних косах твоєї світлої краси. * * * На ясен гляну, – мабуть, буде буря. Гойдає віти, стовбур аж скрипить. І хлипа наших мрій важка зажура, І сонечко надій наших мовчить. До нас ще не прийшло оте бентежне, Як блискавка, як спалах, почуття. В натхненні нашім ми ще знаєм межі І, стримуючись, кажемо: – “Життя...” Мовляв, воно не зразу нагороду Несе для всіх нас із юначих літ. До кожного колись любов приходить, Та не відразу розсипає цвіт. Хай буде сум. Або й важка зажура. На спалах свій чекаймо кожну мить. Поглянь на ясен – скоро буде буря, Як віти стогнуть, листя шелестить. * * * Любов моя, мій радісний притулок, Навіщо ти зробилась, як суддя, Перевіряєш все моє життя, Тривожиш серце спомином минулим. Якби болючий крик душі почула, Коли сумління плаче, як дитя, Сама б не домагалась каяття, А відвела пліток жахливі дула. Ще в юності мені казали люди: Хто любить сам, той іншого не судить, Закоханих боятися не слід. А воно, бачиш, довелося знову Відповідать за витівки любові, За шал її жарких колишніх літ. * * * Шаліли весни, гомінкі, крилаті, Гіллям стріляли явори в гаях. Не визнавав лещат, веснів і я, Задля любові все міг поламати. В душі давно одшаленіло свято Вогнем пожежі, співом солов’я, І та ж любов нестримана моя Згодилася мені за адвоката. Минає час, летять тисячоліття, Міняється усе на білім світі, Але любов свій метод не міняє, Шматує, рве, шука нових доріг, Безмежно щира, нас веде на гріх, А потім так же щиро захищає. * * * Сиджу, втонувши у тривожних мріях, А двері “Рип!” і раптом промінь ліг. Я глянув, а це ти, моя надія, Прозора й ніжна, стала на поріг. Я відкладаю і роботу й спокій, Вертаю в нашу юність, повен сил, І молодіють сиві мої роки І аплодують радощі довкіл. Ти бачиш, у шаленім життєграї Ти – помічник, ясна світилка днів. Отак і знай, якщо тебе немає, То сам тебе я в спомин повертаю – І все довкіл яснішає мені. Щасливий сон Дзвінкі вітри нам солодко кричали Сади несли вінки рум’яних грон. Замрія вже й серця нам повінчала І завела обох в солодкий сон. Заколихав гармонією й ладом Мене тоді чаруючий полон. Та раптом звідкись грізним градопадом Звалився холод лютих заборон. І я проснувся. Стиснули негоди. І знов тривог загостреність висить, Як помста за єдину мить свободи. За ту коротку безтурботну мить, Коли нас гріли золоті заграви, Життя стрічало сяйвом ясногрон, Слова, серця, уста цвіли яскраві, А я не знав, що це всього лиш сон. * * * Зійшлась моя самотність з гіркотою Й журбу, мов чайка, світом понесла. Я скільки літ не бачився з тобою – Й холоне моя пісня без тепла. Застиг і я, остуджений вітрами, Затиснений навалою пітьми. І шаленіє серце до нестями – Тобі не можу помахать крильми. Душа і тіло просяться на спалах, Готові в бурю, в небовий огром. А ти мене до себе прикувала Любові найніжнішим ланцюжком. Тепер тебе стрічаю тільки в мріях. До тебе шлях не можу віднайти. Благаю, як не здійснюєш надії, – Тоді хоч бідне серце відпусти. Тобі Ти – світлий спомин, квіт моєї осені. До тебе прихиляю я чоло. Твоїм очам передаю запросини, Ще усміхніться, як колись було. Або хоч пригадайтеся усміхнені, Якщо життєва стискує журба. Надії сонце знову поверніть мені, Хай квітне моя радість голуба. Щоб разом грали ти і моя мрія. Ми ждали тої миті здавнини. ... Малюю нашу зустріч і радію, Душа твоя несе весну мені. * * * Як могло теє статись, не знаю, як весна – усе літо мені. Зацвітала калина ще в маї, а пахтить і в серпневі дні. Загорнула у пахощі душу, у постійний солодкий полон, і тепер ось усе довкружжя – і не дійсність мені й не сон. І спрямовую й думку і кроки у тривожний і радісний світ, де калина в житті жорстокім, де її запахущий квіт. Як могло теє статись, не знаю. Чи те справді було, чи ні. Оті пахощі, спізнані в маї, і сьогодні живуть у мені... * * * Проходить час, та я – мов серед ночі. У гущині затерплої пітьми. Й ні пташка, ні сюрчок не затуркоче, й ніде ні звука світлої сурми. Й моя снага від безруху аж плаче, й снуються затуманені думки. Все стигне, що колись було гарячим, й ріка життя закута в лід неначе, й завмерли від морозу всі струмки. І безгоміння – каменем на грудях, і зашморгом на шиї – темнота. Навпомац, спотикаючись об груддя, іду, а пітьма все така ж густа. Як далі бути? Бути чи не бути?.. Вуздечку одягаю на чекання і виглядать спрямовую світання. * * * Боюся вас. Боюсь, а прагну стріти. Не хочу тих побачень, а спішу. Благаю час мене від вас зцілити, А спомини – навіщо? – бережу. Тривожне серце. В страсі б’ється лунко. На сотні верств розгупує навкруг. Я не хотів до вас, та ви – чаклунка, Взяли в полон жаги моєї дух. Розгадую. Байдужі ви до мене. До поклику мого ви – як глуха. Яка ж нечиста сила так натхненно Веде мене до більшого гріха?.. Отак живу. Радію і караюсь. З одних тривог сплітаю дні довкіл. Я мучусь вами, вами й надихаюсь. Іду до вас, іду і повертаюсь Через осуджень власний частокіл... Спомин про море Розгортається в наступі спрага моя відпочила. Знов пірнаю в цеху у щоденну трудову борінь, а мене огортають вчорашні розгойдані хвилі, я на дотик вчуваю і світло південне і тінь. І звучить мені знов безтурботного леготу мова. Пише чайка листи в незахмаренім небі крилом. Усміхаються дні, як розчулені очі Азова, між згуртованих хвиль моя згадка гортає веслом. В ній, як бризки блакитні, мого сподівання розхлипи, як польоти вітрил в романтичній ясній далині. І палають, у серці ліричних вогнів смолоскипи, і в душі підіймаються мрій швидкокрилі човни. Плине море моє, розливається в згадці прибоєм. Сонце й вітер збудило в моїй степовій глибині. Я пливти не спішив, та нічого не вдію з собою, – знову хвилі несуть по землі, по життю, по весні. І снага підіймається в небо життя неозоре. В повній чаші душі воскресає ліричний вогонь. Цілий всесвіт мелодій Бог і люди створили про море, ще одна додається від імені слова мого. На самоті Вас покликали далі мандрівки манливі. На прощальний букет мій хлюпнули дощі. Та я довго в печалі осінньої зливи свої квіти любові носив у душі. За сумним розставанням – прийшли холоди. Як голками морозу, кололи мій спокій. І поранили зболене серце жорстоко, моїм спразі й журбі не давали води. Тихо капав мій час, як березовий сік. В самоті застигала журба, як живиця. Тоскний щем те чекання морозом пропік і нудьга затремтіла, як змучена птиця. Але я, як і завжди, чекаю тепла, щоб скоріше розтав холодок післягроззя, щоб розправились шрами в душі від морозів і у серці весна зацвіла. * * * Благословляю душу невситиму, прощаю їй од роду даний гріх, – вона себе не ділить на частини, якщо кохає, то кохає всіх, якщо співає, то на повні груди, якщо мовчить, то глухо, мов труна, чи підлих, як суддя суворий, судить, чи добрих зігріває, як весна. Лише була б не штучною, не грою ота її велика ненасить, – могла і правду зігрівать любов’ю і лютим гнівом кривду засудить. * * * Він в юності до неї був ласкавим, вона до нього милою була. Вони один другого покохали, і ніжність їхня мальвами цвіла. У їх серцях жила любовна ласка, буяла пломінка пора весни, життя текло, як найніжніша казка з щасливих мрій, краси і яснини. Пролинув час, літа одпаленіли, і зникла казка у осінній млі ... Та біля них, сухих і збайдужілих, Повторенням юначої їх сили Вже піднімались пагони малі. І знов розквітли мальви пурпурові, і сад ожив у крапельках роси, й життя, як річка, повесніло знову і налилося повінню краси. * * * В житті бурхливім і вихрастім, Де й ласка сяє й зло гримить, Не відав я, яке це щастя – Тебе одного разу стріть. Ти радість і снагу незгасну Крилом дівочого тепла Знов повернула на прекрасне, В політ скитальця підняла. Коли відкрилася для мене Душі і справ краса твоя, У мить оту, святу, натхненну, Як ти, щасливим став і я. І як тут не радіти щиро, Коли ти й зараз в далині, А серце відстаням не вірить, І ти щодня живеш в мені. Початок Чи жив, чи був до зустрічі з тобою, Чи існував на цьому світі я? Вертаюся життєвою тропою, Всі вчинки намагаюсь повернути – Та пам’ять не пригадує моя. Хіба ж зумієш давнє пригадати, Яке пливло даремним і пустим. Всі дії і тривоги, справи й дати Були без тебе – просто мої втрати, І зникли геть, розвіялись, як дим. Зате ж тепер, з яскравої хвилини, Коли злились в одно й серця й уста, Життя моє, як птаха, швидко лине, А пам’ять – і дрібниці не покине, Нагадує все, радістю густа. Не знав тебе колишньою порою – Байдужими пливли мої літа. І тільки після зустрічі з тобою, Насичене жагою молодою, Розпочалось моє життя. * * * Тебе немає – і сумує небо. Тебе немає – й плаче осокір. І в мене в грудях щось болить без тебе, Когось шукає мій журливий зір. Я знаю: не мені тебе шукати. Моїй замрії – гаснуть у журбі. Для мене ти – неповториме свято. Якби ж таким та був і я тобі. Отак думками серце затискаю, Від таємничих мучуся надій, І все ж таки, як ластівку, чекаю Зустрічний весноносний погляд твій. Вечір в садку В небі зорі, як зроєні бджоли. Місяць грає веснянку лунку. Зачаровані, вишні довкола, А душа – як дитина в вінку. Прислухається вечір поволі До дівочих пісень на кутку. І запахли нічні матіоли, Наче ніжність розлито в садку. Полонений і я тою хвилею. Світла мрія в душі виграє. А до тиші, ласкавої, милої, Дослухається серце моє. І не знає, тепла чи любові Надвечірній садочок мій повен. Келихи щастя Ми ходили під крилами юного травня. Шумувало, яріло, сміялося жито. Поспішали з веснянками ластівки ранні, Мчали сині васильки до літа. Все спішило рости, паруси підіймати. Все навкруг вирувало дзвінким водопіллям. Не відстали і ми – серед пахощів м’яти Напились весняного чар-зілля. Мабуть, випили ми свої келихи щастя, Мабуть, кликало в радість весняне клечання, – Стрілкувати пускалося жито кущасте, А у нас колосилось кохання. Диво в лікарні У біло-білому покої, Де білий промінь б’є з лампад, Де струм на чатах при здоров’ї, Де болі не ламають лад, У царстві білої уваги Жіночих ніжно-білих рук, Де ласка й доброта, як птахи, Вколисують неласку мук, – Мені явилось диво ... Сонцем Каштанно-карим зацвіло. Я стрепенувся. Кинувсь. Що це? Звідкіль розхлюпалось тепло, Що весь мій спокій розтопило, Розтанули років льоди, Й до мене, Прямо в царство біле Літа вернулись молоді? ... Я ще раз глянув. Диво щезло. Зірвав я свій термофорез. За ним! А те вікно замерзло, Де образ дива щойно щез... Тепер ходжу, немов сновида, У біло-милий свій полон І жду, щоб ще хоч раз провідав Мене той кароокий сон. Трунком земним захмелений 1 На поклик серця лину навпростець. Твої зіниці пломенять світанно. Бринять слова, як запашний чебрець: Кохана, відгукнись мені, кохана. Будь теплим щастям, крилами краси, Наснагою – у сходжені крутому, В біді – краплиною цілющої роси, Гвоздикою вплетись мені у спомин. Ввійди. Вквітчайся. Коренем врости. В мій погляд. В дух мій. У клітини тіла. Сягни глибин і тої висоти, Яких дістатись жодна не зуміла. І стане рушником мені трава, Й зазолотяться, серцем вишивані, Думки, як квіти, й квіти, як слова, – Кохана, завжди будь мені кохана. 2 Моє кохання на слова скупе. Я винен перед долею й тобою, Що весняним вогнем люблю тебе, Але мовчу, немов ріка зимою. І слово спить, як і на річці лід, І зір згаса, як вечори у вікнах, Хіба що біль в широкий білий світ Крізь лід, крізь пітьму тріщиною крикне. Та думка, не закута в кайдани, Неспокій мій, моє тяжіння гріє І крізь журливий іній далини Готова завше вирости в надію. І як їй не запалювати скронь, Як не шугати у привітне небо, – Вона ж про щастя, про душі вогонь, Вона ж про весняну любов, про тебе. 3 Твої світанки, як тюльпанів лан, Уквітчують душі твоєї вроду, І м’ята, котра з ніжності зросла, За всі турботи щедра нагорода. Приходять люди в кольори п’янкі, Радіють, усміхаються, зітхають, До серця тулять бризки шелескі І мрії в ніжних пахощах купають. Краси і світла вічний полонений Я поспішаю в твій пісенний край, З землі і неба визріва крізь мене В любов тобою вижатий врожай. Іду, а на повіках відчаєм сльоза Бринить мені, як кобза нелукава, – Поглянь, весніє в пісні величавій, Цвіте душі великої краса. А я? Що я? Навіщо я на світі, Коли до тебе в ніжність я не зміг Хоч краплею цілющою пролитись, Хоч вітром заплестись до кіс твоїх. І ось тепер глуха стіна невдач, Як власна помста ятрить власну рану... Затискую у серці терпкий плач, – Кохана, вічно будь мені кохана. * * * Чи сниться Ангел Вам у пітьмі ночі? А може, Вам нечутно в клекті грому, як білий спомин, ластівка сокоче, й на білі руки Вам лягає втома. А може, сон ваш зовсім забарився, і думка з ним до суперечки прагне. А може, мрія світла не скорилась, одна в самітнім ліжкові зарилась та й залишилась, гріючись до рання. А що ж ланіти, яблунята-перса, що ж ніжнії судиночки на шиї? Простять мені це слово-неотесу? Чи мій жагучий поклик зрозуміють? В нейлонно-білій постілі-одежі втонуло ваше тіло, як у раї. А десь у ночі ще чиєсь бентежжя і серце крає й теж не засинає. * * * І що той лист. Лиш папірець. Тоненька нить. А все ж єднає. Отак порветься – і кінець надіям, що добра чекають. Боюсь. Хиткий вітрець дмухне і здує геть зв’язок останній, й журбою обійме мене і вгорне настроєм печальним. Боюсь. А може, щось не так вчинив я в тім благанні-болі. А може, це – знаменний знак і аркуш той – то наша доля... Прошу, молю Вас, бережіть той папірець, останню нитку. І не спішіть, в болючу мить не рвіть ще не розквітлу квітку. * * * У мене перший сніг лежить на скронях. У тебе щоки, – наче маків цвіт. Мої літа летять, мов дикі коні, Як у пташини – перший твій політ. Трапляється всього на білім світі В стрімкому шалі галасливих днів. Ось бачиш, раптом шлях мій давній, битий Твою малу стежиночку зустрів. Вузесенька, правдива, а несміла, Кладе свій перший слід по цілині. Я бачу, юність набирає сили, І запросити хочеться мені: – У мене перший снігопад на скронях, у тебе щоки – наче вогнеграй. Спиняю я своїх шалених коней, – Нам по дорозі, молодість, Сідай! * * * Всім подвигам в тилу і на війні, Морям і горам, тиші й ураганам, Зимі й морозам, сонцю і весні Рядками я віддав належну шану. Сказав свої слова про зорі й ніч, Про поїзди у голубих світанках, Хто десь далеко і хто пліч-о-пліч, – Про всіх відсповідалася співанка. І про твоє омріяне вікно, Про сум і радість на твоїм порозі, Про дружбу і любов в трудній дорозі Мої лункі пісні звучать давно. Та скільки я про тебе не співав би, Яким коханням серце не вмовляв, – Ти так і залишилась повна зваби І таїни, як вся свята земля. * * * Де взять такі міцні лещата, Щоб серце власне удержати? Де видобуть такий ланцюг, Щоб закувать мій спраглий дух? Як стриматись мені, скажіть, Щоб власне щастя не втопить В її душі, в її красі, Подібній вранішній росі. * * * Ти ввійшла в мою мрію – й хлюпнуло тепло. Палахким почуттям весь мій світ освітила. І все те, що було, і чого не було, Принесла, віддала, налила і зігріла. Ти нахлюпала в серце лункої краси Віддала всю ошатність і сонячну вроду. Все дала, та волають в мені голоси, Невмолимо терпкі, наче ягоди глоду. Занеси в мою долю ще більше весни, Влий пахкого шаленства живицю-краплину, Полум’яним цілунком вітри зупини, Подаруй найсолодшого щастя хвилину. * * * Нас галявина квітами стріла, Нам дуби начіпляли прикрас. Тут весна щедроносна ходила, Готувала дарунки для нас. Готувала нам радість зростання, Почуттям нашим – свято ясне, Намагалась у світле кохання Спрямувати тебе і мене. Ми не вгледіли маків прекрасних, І захмарилась яснина. Так навіщо ж тоді так рясно Готувала дарунки весна? * * * Невже я вас при зустрічі образив? Прослідкував думками кожну мить І не знайшов, щоб жест мій а чи фраза Могли вам неприємне щось зробить. Мов книжку, стрічу знов перегортаю. Провірив кожен аркуш і рядок, Й травинку кожну в лузі пригадав я, І кожен погляд мій і кожен крок. Все аж світилось настроєм святковим. Так світло, чисто, радісно було. Нам простелявся килим барвінковий, Благословляв зелений світ казковий, Довкілля все захмелено цвіло. Тоді ви квіти рвали на віночок. І я ходив із вами крок-у-крок, Я відчував, моя надія хоче Додати квітів вам у ваш вінок. Так що ж це сталось? Серце б’є тривогу. На ваше серце, ні, нема образ. Воно – не прихилилось до мойого, Й вінок упав, не сплетеним для нас. * * * Я щодня в дитинство повертаюсь, В подив, у залюбленість свою, Відкриваю світ і відкриваюсь, І новітню радість пізнаю. Хтось зламав когось. Хтось сам зламався, Я завжди жалію їх обох. Хочеться, щоб той, хто впав, – – піднявся, Щоб скоріше винний – виправлявся, А в житті підмочений – – просох. Зламана заплаче черемшина – Моє серце розділя біду. Ниє ніжне серденько пташини – В мене також сльози на виду. Все навкруг казкове, неповторне Все нове, усе – як в перший раз. Наче звук чарівної валторни, Гук подій наповнює мій час. А щоб збіч життя не залишатись, Всотую, впиваюсь пізнаю ... Хочеться в дитинство повертатись, В ранню зацікавленість свою. Зростають надії В небі хмари чоренні сердито насупили брови І лякають закоханих, падають гострим дощем. Їм на поміч струмки розмивають шляхи до любові, Прагнуть в ніжних серцях іще більший роздмухати щем. І ті хмари безглузді й дощі оті – не розумніші, Чи забулися геть чи й не знали ще істин старих: Протидія пітьмою – народжує сонячні вірші, А дощі – до кохання віками не змиють доріг. Розгорнулися зливи, погрожують хвилями світу, Усі дні й місяці загорнулись від них у плащі. А в мені, як на ниві, зростають надії политі І липневим суцвіттям квітує любов у душі. * * * Вчорашній день був, як нектарна квітка. Світився настрій золотим пилком. Сіяла неба голуба намітка, Ясніла радість щедрим маяком. Сьогодні небо – гнівом налягає. У душу – заповзає чорний пил. І хтось бездушний світлу радість крає, Вбиває мрію і лишає сил. А завтра що? Ще й зовсім квіт зів’яне ... І не дивуюсь. Так було завжди, - Хто мріяти сьогодні перестане, Від того завтра усмішки не жди. * * * Лине річка кохання дзвінка Під сонцем мого сподівання, між берегів печалі і радощів. Змочую доторк своєї радості в рожевім вихлюпі бризок, занурюю захопленість свою в ніжних водах теплоти земної ... Все сіре тане в сонцятах краплин самоцвітних, все сяюче – квітне нев’янко, небо глибоке сонцем яскриться, пісня – словами світиться, в мовчанні тривожнім – знак щастя. * * * Той день тривожний, стрічі мить щаслива Бринить в моєму серці, як струна. Високих почуттів весняна злива Тривожною напругою луна. Колючим терном виросли питання: Чи все гаразд? Чи в згадці квіти є? Мені торкає рану сподівання, Що серце не забулося твоє. Якщо забуло, то яким же болем Обернеться ота щаслива мить. Моє – чекає. Вигляда з довкола І від надій тихесенько щемить. Щемить і вкотре в згадку поринає, В чарівний шал солодощів і мук, І навіть ясен і ліщина в гаї Хитатись перестали й наслухають Закоханих тривожний перегук. * * * – Навіщо нам на палахкі уста так недоречно палаєш, сніжинко? З морозу ти і холодом густа, Та все одно розтанеш в ту ж хвилину. – Я хочу, щоб було усе гаразд, Щоб не гнівились ваші батько й мати. Я хочу трохи остудити вас, Про людський осуд вчасно нагадати. – А що ж такого наробили ми, Кого вража наш ніжний поцілунок? Ти в наші душі холодом не дми, – Розберемось без когось ми самі, Не охолоджуй наш гарячий трунок. – Дивіться ... Та не хочеться ж біди. Від вашого вогню я враз розтану. Але глядіть, ті плітки та суди, – Вони наносять невигойні рани. * * * Сто сорок ночей я губами квітчав Чиїсь палахкучі губи. Сто сорок очей у житті я стрічав, Та все сумнівався – чи люблять?.. За синіми синями ніч надійшла Вже сто сорок перша. Та знову лиш сумом-журбою цвіла, Як в горі належить. І знову сто сорок замрійних ночей. І знову сто сорок ласкавих очей. І знаних і зовсім незнаних, Заспраглих, гарячих, коханих. Та я, як у юності, мрійну одну Устами й думками бажаю. Молюсь на незвідану ніжну-весну І мріями з серцем єднаю. * * * Кохання, де назначим стрічу, – Чи в серці, чи в шатрі дібров? Чи з трепетом палких освідчень, Чи лиш пограємось в любов? Кохання, як ми будем жити, Чи ти в мені, чи я в тобі? Чи з молодим веселим квітом, Чи в пасмах чорної журби. Кохання, що робити будем, Коли хлюпнуть лихі дощі? Чи вистачить надій у грудях, Чи хватить сонечка в душі?.. * * * Високу грушу грім в саду зламав. Покривджену, покинув серед хвищі, Ще й докоряв-гримів, що винна, мов, сама, – Не пнулась би між всіх дерев найвище, І не тяглась би в синій небозвід, Росла б собі у затінку, як м’ята... Буває часто дивним білий світ: Невже хто любить небо – винуватий? Побажання Щоб найкраще в житті не зітерлося часом, На полотнищі долі його закарбуй, – Намалюй перший день, коли стрілись ми разом, Світлим кольором згадки його намалюй. Зворуши свою щедру дівочу уяву, Передай, як шумів древній ліс. Пригадай, як в тім лісі на дальній галяві Молодий пагін хмелю проріс. Віднови те нестримнеє наше бажання, Знову мрію мою розхвилюй, Найсолодшу хвилину кохання Своїм серцем мені намалюй. Намалюй свою щирість і ласку любиму, Щедрі чари свої в тишині, Своїх рук лебедині обійми Повтори на малюнку мені. А іще, щоби в згадці загоїти болі, Щоб душі не терзали вітри, Ти себе у серпанковій льолі Знов хоч пензлем тепер повтори. Хай тривога сердець не стиха на малюнку, Розквітають колючі троянди жалю, Ти і першу бентегу, і першу розпуку, І печаль свою теж намалюй. А для мене, як Діва-Марія Всевишня, Непіддатлива наклепам літ, Ти і нині – свята, непогрішна, Я молюся на щирий твій світ. Намалюй же мені моє втрачене щастя, На надію й любов не скупе, Намалюй мою мрію із ніжності й страсті, Ну, а я... я вже сам домалюю тебе. Магія мрій Мрія Я візьму тебе в свої думки, В свою світлу мрію однесу, І як юній мавці залюбки Висію освідчення росу. Може, й дочекаюсь добрих див. Може, буде вдалою сівба. Там, де я замріяний ходив, Визріє надія голуба. А якщо не зрітиме мій плід, – Помолюсь Всевишньому і знов Обшукаю, обійду весь світ, А знайду і хоч на схилі літ З мрій візьму тебе в свою любов. Веселка в серці Мої мрії – в шаленому танці, Повели в почуття неземне, – Твої руки, – як сонця посланці, Зігрівають в обіймах мене. Може, й серце твоє із сонця, Із ліричного духу й тепла, Що зі світла в твоєму віконці В моє серце веселка лягла? Забуваю всі справи й турботи І дивуюся кращому з див: Теплоносних обіймів доторк Сподівання від сну розбудив. І рвонула розбуджена думка, Як у казці, життя попливло. І зникають, солодшають муки, І у серці квітує тепло. Межа В проханнях також треба знати міру, В емоціях – не перейти межу. Як Ангелу, тобі зізнаюсь щиро, – Свій шал, щоб не образити довіру, Я розумом, як віжками, держу. Так трапилось. Душі невільний порух Озвався словом, чистим і прямим. Простіть душі. Її снага прозора Не має грішних меж, не має зору, Вона живе лиш покликом одним. Красою диха, тільки щастя прагне, Спішить до сонця, як весняна віть. Простіть її, коли болючі рани Вона примусить вдруге защеміть. Моя душа – мого життя основа. І якщо я не втримаюсь ще раз, Не ображайтесь, моє серце знову, Немов барвінок, горнеться до вас. Ніжність Ти пам’ятаєш день гарячий? Високі верби. Тихий став. І хвильок доторки юначі, І пахощі духмяних трав. Нас радість узяла за руки, Влили нам кожному тепла, Сердець торкнулась і по луках, Як світла казка побрела. І де ішла, на кожнім кроці Троянди квітли на лугах, Віталося із нами сонце І нам благословляло шлях. І навіть грак крилом широким Ласкав присохлого пенька, І усміхалось його око До милих сойок на гілках... Небесне літепло щомиті Вливалося у тихий став. Текло повз нас ласкаве літо, І вітерець на флейті грав. Чекання радості Чи так було, чи я намріяв. Й могло ж мені таке насниться... Село. Ставок. Куток надії. Ласкавий голос чорнобривців. Тривог таємний візерунок У спокій, наче нитка, лине. І ось, неначе віддарунок, Коротка лоскітна хвилина. Моє юначе хвилювання, Мов пісня, хлюпає душею. А десь калинове чекання Бреде дорогою своєю. І, може, спиниться. Й розквітне. Й відбудеться жадана зустріч. І радість наша, світла, літня, Росточки ласки в небо пустить. * * * І раптом мій годинник став. Надія десь поділась. І згадка, наче й не пуста, В зажурі зупинилась Чого загусло все навкруг? Що трапилось у світі? Невже мій поклик теж ущух, Невже мій дух без вітру... Безволля. Безруху пітьма, Скрадаючись, мов кішка, Прийшла непрохана, сама Вповзла у душу нишком. І гнотичок бажань пригас, Й спинився, як зомлілий, час. Повертаються дні... Сподівання мої – наче марево. Розбентежені – як вогонь. Мої роздуми – линуть хмарою, Сивину прядуть коло скронь. Чи надумалось, чи почулося, Чи надіями прикраша, А чи справді мене торкнулася Чарівлива чиясь душа. І від доторку, як розбуджений, До надії я руки простяг. І думки мої розворушені Розгойдались, як хвилі життя. Гріють літеплом, сяють маревом, Розходилися від безсонь. Повертаються дні не захмарені І несуть у юначий вогонь. * * * Тільки гукни мені, я знов Тобі зізнаюсь про любов. Бо про любов співати – Для мене завжди свято. Поглянь, довкіл яка краса. Немов кришталь, блищить роса, І голубіє небо В ясних очах у тебе. А молоді ми любим всі Бродить босоніж по росі, Садком, лугами, полем Шукати власну долю. Отак замріяний піду, Тебе єдину віднайду І клятвою одною З’єднаємось з тобою. Рука торкнеться до руки, Зіллються мрії і думки, Я на коліна стану І прошепчу: - Кохана! Тільки поклич мене, і знов Я доведу свою любов Удруге, втретє, вп’яте – Бо це ж для мене свято. Бажання Подарити тобі я хотів Чисту радість з блакитного неба, Світлий спокій, що з ніжності сплів, І на хмарці з барвистих снів На хвилинку прилинуть до тебе. Мою душу і серце моє Ти побачиш крізь барви прозорі І дізнаєшся, скільки в них є Суму й радості, щастя і горя. Та найбільше кохання у них, Що в ці дні чистим спалахом раннім Зайнялось з почуттів весняних Й не стихає в солодкім чеканні. І донині збентежено жде, Коли ласка твоя для одвіту З тебе вдяганки всі одведе Й твоє тіло мені зацвіте Золотим, як весна, первоцвітом. Я прийму довгожданий твій рух Як галантний і ввічливий лицар, – Й буде небо до мене тулиться, Буде сонячним всесвіт довкруг. Ти обіймеш високу блакить, Ти пірнеш в мої радощі білі, – Й твої мрії – в мої наболілі, Наче рідні, вплетуться в ту ж мить. Воєдино зіллються два серця, Почуття їх до себе позве, Все найкраще – в мені відізветься, Найніжніше – в тобі оживе. Наш собор Ми – разом. Ми – одно, немов душа і тіло. На вівтарі життя горить наша свіча. Колись і ти прийшла сюди несміло, І я свій шлях в цім храмі розпочав. Вертаєм в храм. Свяченою водою Нехай серця нам згадка окропля. У бризках сонця хрещені з тобою, Натхненності налиті молодої, Чекаєм стрічі кожен, як маля. Отак з багатолітньої гонитви, З життя, де клопотались день за днем, Сюди з’явились ми, мов на молитву, І принесли надій душевних щем. І надійшов омріяний розвидень, Неначе стрічі посприяв сам Бог, – Нас вдруге осіяв святий Великдень І повернув у радість нас обох. І там, куди веснянково-лірична Єдина хресна доля повела, Собор засяяв, строгий і величний, Благословив на добрі нас діла. Запам’ятаймо це благословення, Вкарбуймо в душі довгождану мить. Дивися, хресним Боговим знаменням Й зірки з небес спішать нас окропить. Наша ріка Я – як русло широке і глибоке Серед крутих узгірків і ярів. Мій шлях між берегами десь побрів, Щоб не спинятись в далині широкій. Навколо – яснина голубоока, За бродом – ліс в обіймах яворів, Дуби, немов наставники старі, І молоденькі верби та осоки. Все є довкола. Лиш нема води. Так, може, хвиль хлюпнеш для мене ти? Щоб течія руслом могла полинуть І напоїти висохлу долину, Щоб вирувала повна і дзвінка Життя й любові нашої ріка. * * * Сутнє, справжнє – ховається глибше, Сухозлотиця – зверху блищить. Вас істотне – не зразу полишить, Поверхове – покине умить. Не чекайте освідчень відразу. Коли справжні – вони в глибині. Якщо легко я кидаю фрази, – То неправда, не вірте мені. Краще вірте моєму мовчанню, Поміркованість – не підведе. Справжнє – тільки безмовне страждання, Галасливе – то так, для людей. Справжнє щастя уміє чекати, Проростати крізь відстані літ. Тоді зустріч – велике свято, Тоді доторк – як радості зліт. Березневий сніговій (тріолети) Розспівався сніговій, Мабуть, в березні востаннє. На манір скрипучий свій Розспівався сніговій. Голосом хуртеч, завій, Вітру хриплим завиванням Розспівався сніговій, Мабуть, в березні востаннє. Відчуваю в співі тім Голосне зими зітхання. Щастям сповнений густим, Відчуваю в співі тім, Як весні із висоти Усміхнулась зірка рання. Відчуваю в співі тім Голосне зими зітхання. Сплив над нами щедрий день Без якого не весніє. Хвилями нових пісень Сплив над нами щедрий день. Заплітаючи ясень Над останнім сніговієм, Сплив над нами щедрий день, Без якого – не весніє. Стріну я кінець зими Своїм теплим тріолетом. Разом з добрими людьми Стріну я кінець зими. Хуртовино! Не грими! Не лякай сніговим сплетом! Стріну я кінець зими Своїм теплим тріолетом. Вишеньки Спіють вишеньки за левадою, Заяскравіли убранням. Я біжу до них, до привабливих, Щось мене туди підганя. Біля вишеньки, бачу, – дівчина. Очі – зіроньки весняні. Чорнобривцями коси вквітчані, А уста горять – як вогні. Із гілками я грався пишними, Прихиляв собі до плеча. пригощався я вогонь-вишнями, А розгнівалося дівча. Тільки ввечері дійшли злагоди, Де й поділася гіркота, – Чи спілішими стали ягоди, Чи солодшими ті уста?.. Музиченьки ростуть В.П. Несмілі руки, перші гами. Цікаві очі – маків цвіт. Нуртує струнами, смичками У нашій школі юний світ. Довкілля – в повені мелодій І чарівних музичних рим. З гармонією в повній згоді З-за обрію озвався й грім. Розширений пісенний простір. Сягає лірика в блакить І в рідному селі не гостем, А господинею звучить, І розлітається все ширше, Октави творить голосні, Народжує красу із тиші, Життя навкруг – здійма до віршів, А вірші – оберта в пісні. Золоте сідельце (фантазія) Хто гуляє в синім гаї, Цокотять копита? То між вітами гасає, Наче коник, вітер. Припну вітра до калини, Зодягну сідельце, Нарву цвіту і полину Назустріч весельці. Мчатиму через світанки В дні своєї зелені, А зустрінеться веснянка, – Хай сіда до мене. З нею втечемо від грому До тепла до ласки І в сідельці золотому Вимріємо казку. Я відкриюся душею Молодій весельці... Ой, неси ж мене землею, Золоте сідельце. * * * Не лякайся, моя мила,, Що буран зірвав кофтину, І ти стала всім одкрита, Як струнка гінка билина. Ти не бійся, що замерзнеш, – Зодягну тебе в надію, Обів’ю тебе жагою І натхненням розігрію. Ти не бійся, що вітриська Будуть доторками мучить, – Я сховаю тебе в серце Од очей їхніх колючих. Ти не бійся, що ослабнеш Без води від спеки злої, – У твою дівочу спрагу Я віллю хмільних напоїв. Очі – зацілую страстю. Перса – загорну у щирість. У бажанні всю скупаю – Хай побачать твою білість. А за плітки їхні ниці Язики їм будуть биті, – На святу дівочу цноту Не дозволю бруду й крихти. Не лякайсь, струнка білянко, Що вітрець здійняв одежу, – Кращу льолю-вишиванку Я тобі з пісень змережу. * * * Била струнами гітара, Танцмайданчик каблучками. А в гущі беріз ліхтарик Заховався разом з нами. Її очі шаленіли, Кров кипіла до нестями. Шерхіт шовку... перса білі... В далині глухі там-тами... В зелен-парку мою смілість Освятили віти-свідки, А її уста розкрились, Мов купальська мрійна квітка. Спали світанкові лози. Додивлялась сон береза, Як дівчина в свої коси Заплела мою тверезість. Нехай не знають ... Не знають люди Й не будуть знати, Що погляд любий Для мене – свято, Що він – як пісня, Ніким не знана, Двом лише звісна, Обом кохана, Що в когось руки, Як дивні ліки, Знімають муки Малі й великі, Що перса білі Бентежать душу, Вливають силу І спокій рушать, Що вся з любові Моя кохана, – І ніжна мова, І стан ліани. Її скупали В любистку раннім Й подарували Навік кохання. Нехай не знають, Що ходить літо, Щоб рястом, квітом Її зустріти, Що спіють рясно Для неї вишні, Такі ж прекрасні, Такі ж безгрішні, Що я не знаю, Як те забути, – І гук розмаю Й духмяність рути. Ти – калинова весна Ти – калинка Весняна, Ти – сопілка Голосна, Неосяжна, Як моря, Недосяжна, Як зоря. Ти красива, Чарівна, Ти – Мов келишок вина, І веснянки До лиця, Як усміхнені Сонця. Русі коси, Мов струмки, Омивають Стан стрункий. Чуєш, мила, Ти мені Світла й сили Ще хлюпни, Щоб мої І ночі й дні Все життя Були хмільні. * * * Як в травні зеленім Я знову цвіту, Розкидистим кленом Росту в висоту. Верхівка – у небо, В ліричну блакить, Щоб пісню для тебе Із хмарок створить. Буяють квітчасті Густі пагінки, Майбутнього щастя Віщунки дзвінкі. Дивуються люди, Не знають про те, Що серце у грудях Для тебе цвіте... Зоряна притча Ген, Чумацьким шляхом мчались коні-мрії, Шлеями запряжені у Великий Віз. Крізь цілини Воза зорі золотії, Як дрібне намисто, сипалися вниз. Візником був Місяць. У космічній тиші Раптом розкричався – й коні понесли. Віз перевернувся, і зірки найбільші Небом розкотились, навкруги лягли. І тепер щоночі Місяць у дозорі. Кається, жалкує, згадує старе. Погляда на Воза, підбирає зорі, Та ніяк докупи всіх їх не збере. * * * Чудових усмішок намисто Мені приносить твій привіт Зростають м’ята і любисток Крізь гущі вистражданих літ. Хоч восени ці квіти в’януть, І тихо листя опада, Але краса їхня духмяна Не висихає, як вода. Отак у пам’яті та ласка Квітує знов, немов весна. Колишню нашу світлу казку Не гасить навіть сивина. * * * Моя душа, - як птаха у просторах, Тепер твоїм теплом палахкотить. Як найцінніший сонячний автограф, Твій поцілунок в пам’яті горить. Між нами скільки часу пролетіло. Й чим далі віддалятимуть літа, Тим швидше і частіше мої крила До тебе будуть в спомин прилітать. Одинокі берези Оновлення Пролинув час, коли її стрічали Закоханих очей палкі вогні, Коли щодня для неї на вікні Листи сердечні в щілині стирчали. Тепер все більше доньку помічають І кидають їй погляди ясні, Несуть букети квітів навесні І їх з душевним трепетом вручають. Гони розчарування, кинь відчай, – Ще за твою жіночу печаль Тебе твоє сумління нагородить. Щоби краси твій пагін не зачах, – Збувається, як бачиш, на очах Нестримнеє оновлення природи. Одинокі берези Осінь. Вітер. Дощ січе жорстокий. Хиляться берези, повні сліз... Я жінок самотніх, одиноких Прирівняв до білих цих беріз. Точить їх задума гострим лезом, Смуток і печаль беруть у бран. І схиляють змучені берези Бурям і вітрам свій білий стан. Був же час, стрічали своїх милих, Квітнув у родинах щирий сміх. Був же час, як пристрасно любили Друзів, оборонців дорогих. Та біда напалася на друга, Перетнула десь життєвий шлях. Й залишилась вірная подруга На холодних гнутися вітрах. Легше їм ніколи не буває, Я таких по зморшках пізнаю. Вони дуже рідко забувають Гіркоту самотності свою. ... Будуть після осені морози, Час готує зиму копітку. А з беріз дощинки, наче сльози, Поливають долю їм гірку. 06.03.2004р. Біла ворона Як царівна, біліла ворона, Відрізнялася поміж других. А слова її, наче стогін, Все питали, у чім її гріх? Як зимова сумна хуртовина, Її пісня дзвеніла гірка: – Ну, хіба ж я, подруженьки винна, Що родилась між вас не така. Білі крила і душу білу Облива ваша чорна грязь. Та мені уже й світ немилий, Ну, хоч зовсім з гнізда не вилазь. Адже маю такі ж я крила І такий, як і ваш, політ... То невже лиш за те, що біла, Не пускаєте в білий світ? * * * Тривожне серце. В страсі б’ється лунко. На сотні верст розгрупує навкруг. Я не хотів неволі, та чаклунка Взяла в полон жаги моєї дух. Роздумую, байдужа ти до мене. І до мети моєї ти глуха. Яка ж це грішна сила так натхненно Веде мене до більшого гріха? Остерігаюсь. Але прагну стріти. Не хочу тих побачень, а спішу. Благаю час від тебе ізцілити, А прагнення – навіщо? – бережу. Отак живу. Радію і караюсь. Все від тривоги аж тремтить довкіл. І мучуся тобою – й надихаюсь, Іду від тебе – й знову повертаюсь Через осуджень власних частокіл... * * * Наслухався, набачився, намріявся, Нахвилювався, – Господи прости! І лиш сьогодні радістю зігрівся – З’явилась ти, як сонце з висоти. Тривожилась, горіла вся і в’янула Душа моя, замучена душа. І раптом перед нею геть розтанула Відчужень наших льодова межа. Яке ж важке незнане втаємничення, Як болісно в житті воно щемить! Солодким хмелем зацвіте освідчення – І дружби сад зроста за віттю віть... І знову я заслухався, замріявся. А хочеться і мріям дати лад. Я скільки літ на сонечко надіявся. В його теплі нехай тепер зігріється І плодоносить твій гіллястий сад. Злодійка Хтось причепив їй слово чорнолике, Й висить воно, як брила кам’яна, – Вона, мовляв, украла чоловіка, То знайте, люди, злодійка вона. А жінка та давно в тривозі сохне, Йде обертом від жаху голова, І серце перемучене аж стогне, – За віщо почепили ті слова? Бо зроду-віку ще вона не крала, Лише любила міцно, як могла. Й за цю любов тепер вона страждала, Немов на ешафот себе несла. Люб’язна, щира, чесна, незрадлива, В очах ласкавих повно яснини. Вона ж не винна, люди, що красива, Що очі й брови в неї чарівні. Всі люди – різні. Як дерева в лісі. Є чисті й рівні, є – в сучках гнилі. Ото між них і спробуй розберися, – А люблять всі красивих на землі. Чи можна звинувачувать калину, Народжену красою чарувать, За злодія, що кропиву покинув Й ходив до неї квіту наламать? Отак ламали всі, немов калину, І цю красу руками обома... Скажіть тепер, а хто ж тут більше винен? Вона ж не фреска десь на древніх стінах, Яка чарує, а сама – німа? Полон для себе Г.Г. Ти жила, як трудова бджола, Чайкою над обрієм літала, У своїм садку сама цвіла, Собі вільно стежечку топтала. Нині співчуваю я тобі, Заблукала вбік твоя стежина, Обрії закрились голубі, - Прагне у сільце сама пташина. Боже мій! Який бездумний крок – Власну душу кинути в негоду, За чужої милості шматок Геть занапастить свою свободу. Ти сама виносиш вирок свій. Душі друзів вдарила, як струмом. Аж кричить їх розум: “Зрозумій!” І серця волають: “Ще подумай!” Чом тобі так забажалось враз Запрягтись, позбавитися волі? Що в твоїй свободі негаразд, Що ти вдруге прагнеш у недолю? Ти ж сьогодні вільна, як бджола, Пурхаєш довкіл, як пташка влітку. Як же ти насмілитись змогла Втиснути сама себе у клітку?” Балада про скрипку Як сонячна гостя, лунка і ясна, Співала та скрипка, мов ластівка мила. Ліричних мелодій її таїна У радість, до щастя й кохання манила. Із нею скрипаль, як у казці зітхав, Усі дивувалися, як вони дружать! Її він, як дівчину, ніжно кохав, Лиш він розумів її трепетну душу. Вона з його рук підіймалась в зеніт. На щедрім весіллі – святково лунала, Коли ж десь од лиха тривожився світ, То скрипка за радістю теж сумувала. Їх всі поважали. Та в горісний день Він милу забув після чарочки рому. Не чутно було мелодійних пісень, Аж поки вона не попала другому. Мелодія скресла, та вже не така: З надтріснутих душ звуки падають з криком. Чи гриф забруднивсь, чи фальшива рука Була у другого, що взяв собі скрипку. У спеку і в дощ він на ній награвав, Посічені струни тягнув, наче жили, Коптив у диму горілчаних забав, Де всі, хто хотів, біля струн ворожили. А потім якийось із мозком жука Пограв, пощипав і сусіду пораяв... З тих пір юна скрипка пішла по руках, Ми довго не бачили, хто на ній грає. А потім зустрілись. Спіткнувся мій крок. Де ж голос подівся співучої птиці? Завалений набік з голівки виток, Од пальців сліди на тонесенькій шийці. Гойдався смичок у п’яненькій руці, І репався звуків приглушений галас. Вона ще співала, але при кінці Одна з її струн поржавілих порвалась. І жалібний стогін в кав’ярні погас, Серця сіконувши жахною бідою. Всі стихли, фатальний чекаючи час, Коли те з останньою буде струною...
Hosted by uCoz