ЗЛІТНА СМУГА ДЛЯ МІНІСТРА ОБОРОНИ ГРИЦЕНКА   газета „Черкаський край” №16 (18946)         В біографії міністра оборони У країни А. С.Гриценка є такий рядок: "народився у селі Багачівка Звенигородського району". Це так.Проте маємо уточнити, що в Багачівці майбутній міністр мешкав недовго. Йому не минуло й шести років, як родина Гриценків перебралася в шахтарське містечко Ватутіне, з яким межували багачівські землі. Саме тут пролягла злітна смуга Анатолія Степановича, з якої він взяв розгін у високості Збройних сил.          В оселі Гриценків майже ніщо не нагадує про те, що вони дали Україні двох ви- сококласних військовиків. Ото хіба що кілька збільше- них кольорових фотографій (в далеких уже семидесятих їх масово "клепали" побут- комбінатівські фотографи) на стіні у світлиці. З них довір- ливими очима дивляться на нас безвусі хлопчаки. Один із них — у формі суворовця. — Це Толя, — заочно зна- йомить нас зі своїм старшим сином Анна Тихонівна. —Аби ви знали, скільки я сліз ви- плакала, коли дізналася про його намір поступати в Су- воровське! Нащо, кажу йому, дитино, тобі та армійська муштра з дитячих років? Наче й жити вже почали трохи краще, вивчили б на вчите- ля чи інженера. А він ні — на все "казьонне". — І звідки ж таке його рішення? — Навіть не знаю, що вам сказати. Літаки вони різні ще змалку з Віталиком, мо- лодшеньким нашим, по всіх зошитах малювали, але ж не вони одні тоді цим займали- ся. Може, батько зі своїми розповідями про армію "до- поміг"? На таку "шпильку" дру- жини Степан Дем'янович не відповів нічого. Чи то справді почував за собою таку "вину", чи то просто не хотів розвивати далі цю тему. Вза- галі ж розповідала більше господиня. Саме з її слів дізналися ми й про складну долю Степана Дем'яновича, що пояснювало певною мі- рою його стриманість: — Оце поховали недавно його єдину сестру, Тетяну. Всього ж у їхній сім'ї було семеро дітей. П'ятеро по- мерли від голоду в тридцять третьому. А скоро і батьки їхнього не стало. Так що там, у Багачівці, можна ска- зати, їхнє сімейне кладови- ще. Тож мусив Степан сам на ноги спинатися. А потім війна... В сорок першому Степан Гриценко, хоч і рвався на фронт, не підлягав мобілі- зації — йому виповнилося лише чотирнадцять. Проте після звільнення району від німецької окупації встиг спо- вна звідати, що то за штука така — війна. Потрапивши в саперний батальйон, зне- шкоджував міни і на своїй землі, і на території інших держав. Щодень, ризикую- чи життям, оскільки, як відо- мо, сапер помиляється лише раз. А в Данії, де разом з іншими радянськими бійця- ми розміновував будинки та промислові об'єкти, лише чудом розминувся зі смертю      і залишився живим.   Відслуживши сім років як то мовиться, від дзвінка до дзвінка, не шукав після демобілізації легкого хліба Неподалік його Багачівки, степу, нашпигованому смер- тоносним залізяччям, всія- ному безіменними могила- ми жертв Другої світової будувалося шахтарське міс то, ставали до ладу шахти. Там працювали близько сем тисяч "зеків": карні злочинці колгоспниці, засуджені Ста- ліним за десяток зрізани колосків, радянські воїни, я потрапили свого часу в ні- мецький полон, і тепер, піс- ля звільнення, стали "зрад- никами" і "ворогами наро- ду". То була тяжка, приму- сова праця. Та поряд них без примусу, зі своєї доброї волі, надривали жили сотні таких, як вчорашній сапер Степан Гриценко. Тривали час працював на буровугіль- ному розрізі, потім пере- йшов у рятувальну службу, де потрібні були особлива підготовка, мужність і витримка.   - Тепер от - інвалід першої групи,—смутніє Анна Тихонівна. До речі, і її життя далеко не завжди стелилося скате- ртинкою. Батько загинув на фронті, осиротивши трійко дітей. Можна лише уявити, як велося в тяжкі повоєнні часи з малолітніми сирота- ми. Отож хоч і вчилася Анна непогано, мусила після шко- ли шукати собі роботу. Пра- цювала на будівництві, а по- тім, коли влаштувалася тех- працівницею в школі, мала, окрім дітей, опікуватися ще й старенькою матір'ю. — Не лише в мене так склалася доля, — згадуючи ті часи, говорить вона. — І нічого ремствувати на неї. Тим більше, що завжди від- чувала підтримку чоловіка. Вони не нажили великих статків. Перебравшись до Ватутіного, мешкали з діть- ми у схожій на барак хатині. То вже значно пізніше отри- мали сучасну квартиру в од- ному з новозведених буди- нків на вулиці Ювілейній. Пізнувато, бо скоро ви- летіли діти з сімейного гні- здечка. І залишилося ма- тері з батьком лише вигля- дати їх з далеких доріг: може, завітають хоч на якусь часину. — Надіялися, що може хоч молодший, Віталій, біля нас залишиться, — розпові- дає жінка. — Не вийшло. Ще коли Толя приїздив з учили- ща додому, приміряв його форму. Таке мале, як горо- беня, військовий кашкет аж на вухах, а в нього очі, як жарини, горять... Як ти його втримаєш вдома? Закінчив- ши школу, вступив до Хар- ківського вищого льотного училища. Скільки він облі- тав за час своєї служби! А в мене, бувало, серце як за- болить: як він там? Та й за старшого... Гортаємо сімейні фото- альбоми Гриценків. Ось усі вони разом: такі молоді ба- тько й мати з двома синами, один з яких вже мав пагони суворовця, а інший, можли- во, вперше приміряв війсь- кового картуза. Ось Анато- лій у колі друзів-суворовців. — Це на випуску в Суво- ровському училищі, Толя закінчив його з золотою ме- даллю, — пояснює Степан Дем'янович. — А ось вже в формі курсанта Київського вищого військового авіацій- но-інженерного училища. А це він уже в Америці фото- графувався... Так, Анатолій Гриценко не обмежився одним дип- ломом. Маючи вже вищу вій- ськову освіту, закінчив інсти- тут іноземних мов міністер- ства оборони США, опера- тивно-стратегічний факуль- тет університету ВПС США, Академію Збройних сил України. Служив у стройовій частині, працював виклада- чем у військовому вузі, на штабних посадах в Мініс- терстві оборони, очолював Управління проблем війсь- кової безпеки і військового будівництва в НДЦ Генера- льного штабу. Остання по- сада в державних органах - керівник аналітичної служ- би апарату СНБО України. З грудня 1999 року — прези- дент українського центру економічних і політичних досліджень ім.Розумкова. Він — кандидат технічних наук, автор більш ніж 100 наукових праць, виданих, зо- крема, і за кордоном: в Бельгії, США, Німеччині, Швейцарії. Що й казати, послужний описок в нашого земляка досить солідний. Як і сам він вже на недавніх фото. — А в дитинстві він так часто хворів. Гланди, аде- ноїди, простуда... Ми вже так переживали за нього! Вони й тепер хвилюють- ся, якщо довго немає дзвін- ка з Києва. Бо то тільки й радості, що по телефону переговорять — для більшої зручності та зважаючи на здоров'я Степана Дем'яно- вича,син привіз і встановив їм ще один телефонний апа- рат, "кнопочний", як каже Анна Тихонівна. Приїздить же не так часто, як їм хотіло- ся б, зважаючи на велику завантаженість. Частіше на- відують їх внуки — Олексій і Світлана. — А на це літо, може, і найменшеньку, Анюту, при- везуть до нас, — загадує наперед бабуся Аня. — їй всього шість місяців. Отак і, тішимося внуками. Бо само- го Толю хіба що по телеві- зору можемо побачити — не собі він нині належить... Вона задумується про щось своє. Та враз спохва- чується: — Чекайте, котра зараз година? Скоро його мають по телевізору показувати! Та на УТ-1 йде економіч- ний огляд, на УТ-2 кривля- ється Вєрка Сердючка. Не з'являється міністр оборони й на інших каналах. — Може, я щось пере- плутала, — бідкається наша співрозмовниця. — А я так надіялася, що подивимося на нього, за чаєм сидячи. Та що вже поробиш, давайте вже так чаю поп'ємо — не так З часто у нас гості бувають.  — Невже після того, як у Анатолій Степанович став міністром оборони, вас ні- хто не турбує своїми відві- динами?  — Ми завжди раді гос- тям, проте поки що, окрім і журналістів, сусідів і добрих знайомих, до нас ніхто не заходив. — А високе начальство? — Телефонував один, щоправда не з дуже "висо- ких". З контори, яка колиш- нім Ватутінським шахтоупра- влінням керувала. Каже, привітав я вашого Анатолія Степановича з високим при- значенням. А до цього дав- но вже забув, що десь у Ватутіному живе ветеран праці, учасник бойових дій, інвалід. Він і цього разу не поцікавився його здоров'ям:  все про Анатолія та Анато-  лія... —Та Бог з ним, — втрути- вся в розмову Степан Де- м'янович.—Обходилися без таких раніше, обійдемося і тепер... Так, Гриценки люди скромні, але й горді водно- час. Вони ніколи не покла- далися на чиюсь ласку чи покровительство. Такими виховали і своїх дітей.     Феофан БІЛЕЦЬКИЙ